(Василь Кузан)
Пуповина осені
Прив’язала мене до тебе
Золотом радості.
Завірюха зими
Заховала наше кохання –
Накрила ковдрою,
Щоб не зурочили.
Ніжними пролісками
Ми вирвалися з-під криги
І притулили голови
До м’яких долонь сонця.
Літо
Перетворило на сіно
Всю траву-зілля
І квіти всі,
А ми
Бережемо свіжість березня,
Наче серпень –
Росу під язиком.
Доленько!
Чи вистачить сили
Сонцю нашому,
Щоб не спалити нас,
А примножити?
